З Великодньої неділі розпочинається п’ятдесятиденний період, який спочатку називали П’ятдесятницею, а пізніше, коли це слово зарезервували для самого п’ятдесятого дня після Пасхи, Великоднім часом.
Віддавна цей період розглядали як один суцільний святковий день: іще Тертуліан називав його «найрадіснішим часом» – laetissimus spatium. Упродовж усього терміну не постили й не схиляли колін. Великодня неділя відкривала період, який був одною «великою неділею», «тижднем тижнів» (св. Василій Великий) і закінчувався неділею П’ятдесятниці.
У старозавітні часи свято П’ятидесятниці (п’ятдесятий день після юдейської Пасхи) належало до трьох головних урочистостей юдаїзму поряд із Пасхою та святом Кучок. Походження його, як і інших давньоєврейських свят, було аграрне. Книга Левіт (Лев 23, 9) наказує жертвувати цього дня перші плоди землі. Подібні приписи знаходимо також у книгах Вихід (Вих 34, 22; 22, 16) і Второзаконня (Втор 16, 9). Давні хлібороби вірили, що врожай залежить не так від їхньої власної праці та завбачливості, як від прихильності богів. Так і виник звичай приносити богам у жертву перші плоди. Ізраїльтяни перейняли цей звичай у жителів Ханаану і жертвували перші плоди Господові Святої Землі – Богові Яхве. В апокрифічній книзі Ювілеїв день складання перших плодів названий святом Седмиці, а у Другій книзі Макавеїв (2 Мак 12, 32) уперше з’явилася назва «П’ятдесятниця». Для Йосипа Флавія і рабинів це був «заключне свято» – тобто те, яке завершувало цикл юдейської Пасхи.
Незадовго до народження Христа в юдаїзмі відбулася «історизація» традиційних свят: свято П’ятдесятниці було пов’язане з даруванням Закону на Синаї, а осіннє свято Кучок – із сорокарічним перебуванням Ізраїлю в пустелі після виходу з Єгипту. Ще раніше Пасху пов’язали з виходом із Єгипту. Втім, святкування П’ятдесятниці як «дня Тори» усталилося пізніше – десь наприкінці І століття, коли вже не існувало Храму. Раніше ж цей день розуміли як «свято Завіту» в широкому сенсі (з Ноєм, Авраамом, Яковом та, нарешті, з Ізраїлем через Мойсея, що й сталося на Синаї).
Період п’ятдесяти днів після Великодня зберіг значення у християнстві, де переживається як одна magna dominica (велика неділя). Розділення колись єдиної П’ятдесятниці відбулося внаслідок вирізнення свят Вознесіння Господнього (цього року – 25 травня) і самого дня П’ятдесятниці. Сталося це на Сході в 300–390 рр. З V століття на Сході й Заході вже відоме свято Вознесіння Господнього – вознесіння Ісуса на небесний престол. «Правила святих апостолів» (документ, написаний у Сирії в IV столітті) наказують на сороковий день після Великодня святкувати Вознесіння, а на п’ятдесятий – Зіслання Святого Духа. Літургійні реформи після II Ватиканського собору підтвердили статус П’ятдесятниці як фінального свята, «печаті Пасхи».
У неділю П’ятдесятниці (цього року – 4 червня) Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів і Церкву. У Римському Месалі 1970 р. цю подію вписано у Великодній контекст: підкреслено зв’язок між наданням Духа з місією Сина, Його Смертю і Воскресінням. Саме зіслання Святого Духа стало вінцем і завершенням пасхального таїнства, здійсненої Христом справи нашого спасіння. Особливо виразно ця думка висловлена у префації дня П’ятдесятниці.
Літургія Великоднього періоду містить глибоку богословську ідею. Підкреслено єдність ікономії спасіння. Бог, Який звертався до Мойсея, відкрився в Ісусі Христі. Літургійний рік досягає кульмінації у Великодню ніч, але не зупиняється на ній. Період П’ятдесятниці – це розвиток благодаті Пасхальної Неділі, а її плід – зіслання Святого Духа. Так П’ятдесятниця дозволяє осягнути порядок Божого Одкровення й етапи історії спасіння. Христос проголосив: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, – пришлю його до вас» (Йн 16, 7). У такий спосіб Ісус представляє Себе Предтечею Духа Святого, а дія Святого Духа розвиває й завершує ікономію Слова Божого. Метою ікономії спасіння – зішестя Святого Духа. Слово стало тілом, щоб ми могли прийняти Духа Святого (св. Афанасій).
